Гітара залишилася на східцях.

Я огледівся — вчителя ще не було — і стрибнув через парти аж до дверей. Хтось вигукнув: “Ух!” — я вилетів у коридор і щодуху припустив униз, поспішаючи прослизнути мимо вчительської, щоб ненароком не зіткнутися з Тамарою Євгенівною.

Дзвінок заливався на всю школу, коли я вибіг із під’їзду. Вулиця здавалася зовсім іншою, ніж хвилину тому, коли я бачив її згори, і гітари не було на східцях універмагу. Я пробіг уперед, по бульвару, між тополями, і побачив зовсім близько Федю — він устиг вернутися по гітару й знову відійти кроків на двадцять. Чорний лак інструмента відбивав усе, як випукле дзеркало в автобусах: будинки, дерева, палевий корпус вантажної машини, що проїздила мимо. І мене, а поряд зі мною ще когось. Я озирнувся. Поруч мене стояв Стьопка, весь аж білий від хвилювання.

Таксі

— Ти чого? Тривога? — запитав Стьопка.

— З ним щось коїться. — Я кивнув на спину гітариста.

— З Федором? А тобі яке до того діло? Ну й псих…

Я не знав, що мені робити. Ми стовбичили серед вулиці, де будь-хто з учителів міг узяти нас на замітку і завернути назад у школу. А гітарист віддалявся, крокуючи по проспекту вниз, до Синього Каменя — це у нас селище так зветься, два десятки будинків за лісопарком. Тут визирнула із школи технічка тьотя Ніна, і ми, як зайці, чкурнули через вулицю.

Гітарист повагом крокував далі довгими смугами тіні, вітався до знайомих, стріпував чубом. Ми йшли за ним. Навіщо? Я цього не знав, а Стьопка й поготів. Він наїжачився від злості, однак поводився правильно — йшов поряд і мовчав.