Так ми пройшли квартал, до нового магазину “Фрукти-соки”, перед яким стояло вантажне таксі. Воно теж було нове. Дорослі на таке не звертають уваги, а ми знали, що у місті з’явилося два нових вантажпих таксі, голубі, з білими смугами й шашками на бортах та з білими написами “таксомотор”. Сур нам пояснив, чому “таксомотор”: коли автомобілі тільки з’явилися, їх називали “моторами”. Отож одне з нових таксі красувалося над тротуаром і затишно світило зеленим ліхтариком. Мизатий водій сидів на підніжці, насвистував улюблену Федину пісеньку “На Смоленській дорозі сніги, сніги…”. Ми бачили по гітаристовій спині, що він і таксі помітив, і водія, і свою “Дорогу” почув. Він ішов розвалькуватою ходою — високий, стрункий, у чорних штанях і сорочці, з чорним інструментом під пахвою. Звичайно, водій поздоровкався до нього. Федя зупинився й сказав:

— А, привіт механіку!

Я підхопив Стьопку за лікоть, і ми пройшли мимо й зупинилися за кузовом машини. Стьопка мовчки, сердито висмикнув лікоть. Машина здригнулася, завищав стартер… Я пригнувся, заглянув під таксі й побачив ногу в чорній холоші. Нога підіймалася з землі на підніжку. Це гітарист сідав у кабіну. “Давай!” — сказав я, і ми разом ухопилися за задній борт, перевалилися в кузов, під брезентовий дашок, пробігли вперед і сіли на підлогу. Ми притискалися спинами до переднього борту, й нас не могли помітити з кабіни. І машина відразу ж рушила. Поки вона йшла тихо, я ризикнув підвестися й заглянути у віконце — чи Федя там? Він сидів у кабіні. Гриф його гітари постукував об скло.

Я притиснувся губами до Стьопчиного вуха й розповів про завідуючого поштою, телеграфіста і взагалі про Федині фокуси. Машина їхала швидко. На вибоях нас било спинами й головами об дошки борту. Можливо, тому на середині розповіді я почав сам із собою сперечатися. Сказав, що я дурень і панікер і даремно вплутав Стьопку в історію. Звичайно, Федя поводився дуже дивно, але яке нам до того діло? Він узагалі дивак. А я панікер.