В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

Часом лиш попадесь лице характерне,

Що взір поневолі до себе приверне.

Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку -

Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

Не раз визирає приязний профіль.

Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

Здається, всі думи в душі його бачиш.

Здається, все ясне, і гнів його й ласка, -

Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею - і хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску відхилить -

Зирнеш і жахнешся: "Чи взір мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?

Лице мов знайоме, та зовсім чуже!"

Профілі і маски - ось поле розлоге!

Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

Якби не поезії дивнії чари.