І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім'я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить -

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду - і плачу над тобою.

14 іюня 1880

Україна

МОЯ ЛЮБОВ

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов

Тій другій а святій любові