Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме — пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.

Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на крилах один за одним пікірували до землі. Він ясно побачив, як з-під черева першого літака відділились і немов розтали в повітрі чорні сигари. Вибухів бомб він не бачив і не чув. Ешелон був уже десь позаду…

Тепер внизу був ліс, над яким вони летіли так низько, що Бабакін бачив розгойдані верхів'я дерев. Його почало нудити. Щоб відвернути увагу, він почав думати про справу, яка чекала на нього там, попереду. Ще раз у думці повторив версію своєї вигаданої долі. Але на цей раз звичне повторення легенди відбувалося по-іншому: чомусь свідомість весь час поряд з вигаданим ставила те, що було в його реальному житті. І так це вигадане не збігалося з справжнім, що Бабакін раптом з острахом подумав, що впевнено жити з цією вигаданою біографією він не зможе і зірветься… Піднощик на лісозаводі.