— Тебе готували?

— Два тижні і п'ять днів.

— Де?

— В спецшколі…

— Вони, — тихо сказав Старков Маркову. Він наказав офіцерові відправити пійманого до Наркомату держбезпеки і кивнув Маркову.

— Їдьмо додому.

Ідучи лісом, Старков посміхався і поглядав на Маркова.

— Ну, як у нас із нервами?

— Принаймні знаю, де вони в мене, — віджартовувався Марков.

Старков зупинився.

— Знаєте, про що я думаю? Ваша група буде діяти там у найсприятливіших умовах. Так, так, Михайле Степановичу, найсприятливіших. Згадайте того першого, якого привіз Петросян. Німець не те, що цей рецидивіст. На скільки в нього гонору вистачило? Рівно на добу. А потім як він запобігав, як покірно плазував на череві, як ганив усю свою єпархію! А його ж переконали, що війна з Росією — весела прогулянка. І академіки Канаріса теж зіпсовані успіхами. Після легкої здобичі в Європі у них повинна бути дуже небезпечна для пана Канаріса самовпевненість і нахабство. Ви тільки подумайте, вони на цього типа, на тридцятип'ятника, покладали завдання підірвати наш тил! Нахаби! А тут Катя… — Старков засміявся. — Одна Катя. І сюжету кінець.

Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.

— А тим часом — війна… — тихо сказав Старков і зітхнув. — Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…

Машина розвернулась і помчала до Москви.

Розділ 2

Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.