До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.

— Ви Пантелєєв? — спитав він Бабакіна.

— Ну… я, — трохи затнувшись, відповів Бабакін.

— Я по вас. Сідайте.

Юнак сів за руль, Бабакін — поруч, і емка помчала до міста.

— Як справи? — поцікавився Бабакін.

— Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…

Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях — жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.

— Всі пішли? — запитав Бабакін.

— Якби ж то! — Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.— Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.

Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».

Бабакін з юнаком увійшли в будинок.

— Сюди, — юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».

У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.

— Пантелєєв? — запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.

— Так точно, — відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.

— У вас має бути… — почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.