Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.

— Ну от, — сказав він, коли папірці згоріли, — я товариш Олексій. А це — члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. — Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.— Товариш Завгородній. Тепер — товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.

— До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, — сказав Бабакін.

— Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… — Товариш Олексій важко зітхнув. — Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного заводу на західній околиці міста. Там вони поки що й сидять. Мабуть, не вірять, що ми покинули місто без бою. Найважливіші об'єкти підірвано. Як стемніє, всі ми, крім товариша Завгороднього, вирушимо до лісу. Коли думаєте вступити у володіння будинком? — запитав товариш Олексій, і в очах і його блиснула іскорка сміху.

— Сьогодні ж.І

— Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…

— Спасибі.

— Як Москва? — помовчавши, запитав товариш Олексій.

Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:

— Москва спокійна… [

— Не надто? — запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.