— У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. — усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. — Ну, бажаю вам успіху. До побачення.

— Через десять років? — засміявся Бабакін. — Якщо можна, хоч трошечки раніше.

Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.

Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.

Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.

— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.

— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.

— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.

— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…

Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.

— Як Бабакін, у формі?

Марков здригнувся.

— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.

— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.

Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:

— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.

Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше: