— Збожеволіти можна, товаришу підполковник! — тихо промовив Бабакін. — Сидіти склавши руки, в той час як навколо…

— Якщо ви серйозно, зараз же подайте рапорт.

Бабакін виструнчився. Підполковник кинув на нього сердитий погляд і, повернувшись до столу, включив радіо. Почулась гучна оркестрова музика, «тарілка» не могла пропустити її крізь себе, вона хрипіла, деренчала і, здавалось, могла зірватися з цвяха. Марков роздратовано висмикнув штепсель і дивився, як він гойдається на шнурі. Потім взяв його і акуратно вставив у розетку. «Тарілка» суворим голосом диктора запропонувала увазі слухачів арію Івана Сусаніна.

Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.

З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.

Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.

— Словом, чекати, товаришу Бабакін, — якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.

— І рік чекати? — весело перепитав Бабакін.

— Два! Десять! Чекати! — повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.

Приглушено буркнув телефонний дзвінок. Марков схопив трубку.

— Слухаю… Ясно… Він тут…

Марков поклав трубку і глянув на Бабакіна.

— Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, — сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.

— Негайно на аеродром, — сухо промовив Марков. — Наказ комісара держбезпеки Старкова.

Бабакін виструнчився.

– Єсть!

Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.