Машина мчала по шосе, подібному до прямої просіки в лісі. Старков зменшив швидкість і глянув на спідометр.

— Десь тут…

Вони проїхали ще трохи і побачили на шосе офіцера, який подав їм знак зупинитись.

— Повертати? — спитав Старков.

— Далі не проїхати, — відповів офіцер. — Поставте машину на узбіччя. Іти кроків триста, не більше.

Вони ввійшли в ліс, і їх зразу огорнула спокійна тиша, в обличчя війнули пряні аромати гарячого літнього дня. Марков аж уповільнив крок. А Старков, ніби не помічаючи нічого навкруг, ішов поряд з офіцером своїм звичним широким легким кроком. Вони розмовляли про справу.

— Не чинив опору? — запитав Старков, відхиляючи навислу над дорогою гілку.

— Ні. —Офіцер засміявся. — Першою його побачила дівчина і зчинила такий галас, що люди збіглися звідусіль. А пістолет він навіть не витяг. Дивно, як люди його не прикінчили! Ми саме вчасно прибули.

— Вам би раніше від дівчини треба, — буркотливо зауважив Старков. — Де його скинули?

— Та тут же.

— А чого ж він звідси не втік?

— Каже, вирішив чекати темряви. Скинули ж його ще на світанку.

— Парашут, спорядження знайшли?

— Він усе закопав і сам показав де.

— Ім'я дівчини записали?

— Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…

— Я бачу, тут цілий мітинг, — невдоволено сказав Старков.

Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора — вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.

— Здрастуйте, товариші! — голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.

Відповідаючи Старкову, люди розступились.

— Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?