Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.

Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім'ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум'яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.

— Спасибі, товариші,— сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. — Це він тебе?

Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.

— Нічого, я йому теж… — Вона прикрила подряпину долонею.

— А він же міг тебе з пістолета?

— Хай би спробував!

Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.

— Он ти яка!

— Така вже…

— Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.

Ні за що!.. — Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. — Лізуть, гади…

Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.

— Нам треба працювати, товариші…

Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.

— Ну, герою Гітлера, хто ти?

Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.

— Прізвище? Ім'я? — підвищив голос Старков.

— Куницький, — неголосно іі хрипло відповів парашутист.

— Ясніше, голосніше.

Парашутист прокашлявся:

— Куницький Петро.

— Де здався в полон?

— Ніде не здавався. Звільнений я.

— Що значить звільнений.

— Сидів у мінській тюрмі. Німці звільнили.

— За що сидів?

— По тридцять п'ятій.

Старков переглянувся з Марковим.

— Академічні кадри, нічого не скажеш. Що збирався тут робити?

— Нічого не збирався. Думав, як сяду, дам чосу кудись далі. В Сибір, наприклад.