Тупання нiг пробивалося i в квартиру Павленкiв, i це дратувало Коваля. Вiн глянув угору i спитав Варвару Олексiївну:

— I часто отак? Серед бiлого дня. Хто там живе?

— Дiвчисько одне. Ученицею у перукарнi. Коли не на змiнi, вiдразу до магнiтофона. I компанiю збирає вiдповiдну. Голова розламується вiд них…

Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жiнку, i вона почала вiдповiдати уже не односкладово i недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч i зберiгав iще настороженiсть, але був уже нiби не такий вiдчужений i злий.

Вона вiдмовилася б вiд будь-якої бесiди з цiєю неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник нiби мiж iншим сказав, що зайшов тому, що не хотiв викликати її до мiлiцiї заради кiлькох деталей, якi його цiкавлять, i Варвара Олексiївна погодилась, що так, звичайно, краще.

Допомагаючи жiнцi навiдними запитаннями, Дмитро Iванович все-таки дещо довiдався про цей кооперативний будинок та про сусiдiв покiйного Журавля.

Про одного з них, про старого iнвалiда Анатолiя Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав iз слiв дiльничного iнспектора i складеного ним протоколу.

Вранцi увагу Коляди привернула незвична поведiнка собаки, колись пiдiбраного на вулицi з перебитою лапою i залишеного у нього в квартирi. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсiонера. Цiєї ночi Лапа спав неспокiйно, на свiтанку розбудив Анатолiя Трохимовича i, як здалося господаревi, просився надвiр. Але дiдусевi не дуже хотiлося виходити удосвiта на мороз, тим бiльше що звечора, перед сном, вiн, як завжди, виводив Лапу i той побiгав досхочу.

Коли зовсiм розвиднилося, Лапi, певно, припекло, i вiн уже скiмлив пiд дверима, i почав гавкати.