— А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?

— Душi в ньому не чув! Iнодi, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповiсть Антоновi, той спочатку поглузує, а потiм, дивись, i сам вчепиться за iдею i пiшов-поїхав по iнституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати… Але вже як свою iдею. I всi, як кажуть, пироги Журавлю, — зiтхнула жiнка. — Кривдно. Мiй макуха переживає, але соромиться зауважити приятелевi. Каже: "Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а вiн уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змiнив…" Якось через це мiж ними чорний кiт пробiг… Але незабаром усе стало на своє мiсце.

Наукове середовище було для Коваля новим, i вiн хотiв докладнiше з ним познайомитися. Звiсно, Варвара Олексiївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Iвановичу, праця чоловiка, його iнтереси так чи iнакше обговорювалися у сiм'ї, дечим Павленко дiлився з дружиною, про якiсь iнститутськi подiї розповiдав.

— Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.

— Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся… Та й Слава про це бiльше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…

— А Журавель?

— Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. — Який жах, який жах! Подумати тiльки! — Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.

Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.