— Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. — Приїде, а тут таке… Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, — знову зiтхнула вона.

Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.

— Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?

— Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити… Але, господь помилував, не спився… Добре, що я тут, поряд… А щодо жiнок… — вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, — я була спокiйна. Вiн у мене однолюб… Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали… А покiйний, — Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, — пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.

Павленко не розпитувала полковника про подробицi смертi сусiда, мовби їй досить того, що довiдалася бiля пiд'їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потiм вiн вирiшив, що у Варвари Олексiївни, як це могло бути у кожної жiнки, страх перед тяжкими подробицями перемiг природну цiкавiсть.