На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.

На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi…

— Журавель встигав iще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?

Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.

— Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався… — додала жiнка. — Та бог з ними, з черевичками!..

— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?

— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. — Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали — утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати… Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А вiн тiльки голову морочив… Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька…