— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…

— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?

— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…

Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.

— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.

— Антону Iвановичу ви теж друг?

— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…

Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.

Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.

Нiна вiдвела його руку.

— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?

— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.