— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…

Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.

— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…

Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може… Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала…

Та ось раптом з'явилися ви… Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас… Далi — бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову… Але… — Павленко розвiв руки, — ви з'явилися у моєму життi пiзно… Як бог свят…

— Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, — перебила його Нiна. — До побачення, я побiжу.

— Нi, нi, — схопив її за рукав пальта Павленко, — так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав… Я вас не вiдпущу. Потерпiть. — Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. — Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.

— Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?

Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.

Вячеслав Адамович не вiдставав.

— Так, саме для цього! Але не наговорити, а… Невже ви такi безжальнi, Нiно?