— Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?

- Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування… Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою… Мало того, що й дома чоловiк знущається… У мене серце кров'ю обливається… Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, — ви знаєте мою Варвару! — але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий… на…

Вiн не встиг закiнчити фразу.

— Я люблю Антона, а не вас! — скрикнула жiнка. — Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!

Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке…

Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати… Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили… Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!

Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.

Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!

Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.

Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до «Волги», яка пiд'їхала.

Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.