Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".

Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.

— А крiм замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молодi люди бувають?

— Рiдко. Як звати — не знаю, чула, Келя називала якогось «паном». Дуже здивувалася — "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?

Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово «пан» було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.

— Цiлком може бути, — погодився Коваль. — А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?

— Та бiльше нiчого, — похитала головою спiвбесiдниця. — Бачила його раз або двiчi.

— Який вiн iз себе? Бiлявий, високий? — Дмитро Iванович подумав, може, це сам Журавель приходив.

— Високий, але не бiлявий. Навпаки — чорнявий. Я його не дуже роздивлялася. У коридорi при нашiй лампочцi навряд що побачиш… Хiба коли дверi на площадку вiдчиниш. Я йому тiльки одного разу вiдчиняла…

Коваль згiдливо кивнув. Ще пiд час минулих вiдвiдин цього будинку вiн звернув увагу, що на просторих площадках горiшнiх поверхiв свiтлiше, нiж внизу. Згори, крiзь великий скляний лiхтар, що замiнював частину даху у цьому нестандартної побудови будинку, падало денне свiтло.