Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!

Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.

"Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, — подумалось Ковалю. — Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн… Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."