— Заходьте!

Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.

Але пiсля звичайних «ахiв» та «охiв» вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.

На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.

Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.

Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.

— Василь Ферапонтович Дейнека, — сказав директор. — Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль… У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, — сумно додав директор. — Загинув Журавель. Таке нещастя! — Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого… I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.

I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.