В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.

Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.

Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.

Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом «Приймальня» i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi — "Машбюро".

— Iван Андрiйович у себе? — спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.

— Так.

— Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.

Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi: