Суднові офіцери поділяли думку свого начальника. Треба було тільки послухати, як вони, стежачи за величезним простором океану, розмовляли, сперечались, обговорювали різні шанси на зустріч з чудовиськом. Нерідко то той, то другий добровільно йшов на вахту, тоді як за всяких інших умов кожен з них прокляв би цей нудний обов’язок. Поки сонце описувало своє денне коло, щогли були всіяні матросами, бо дошки палуби пекли їм ноги, і вони не могли встояти на них. А тимчасом «Авраам Лінкольн» ще не розрізав підозрілих вод Тихого океану.

Екіпаж горів бажанням зустріти нарвала, загарпунити його, витягти на палубу і порубати на куски. Всі вдивлялися в море з надзвичайною увагою. До того ж капітан Фарагут обіцяв суму в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, буде то юнга чи матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою старанністю очі екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я теж не відставав од інших і щодня подовгу стежив за океаном. Фрегат мав усі підстави називатися Аргусом

Я вже говорив, що капітан Фарагут потурбувався спорядити свій корабель усіма знаряддями для ловлі велетенського кита. Жодне китоловне судно, мабуть, не могло бути краще озброєне. Ми мали в своєму розпорядженні всі відомі китоловні снаряди від гарпуна, який кидають руками, до зубчатих стріл і розривних куль. На носу стояла вдосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і дуже вузьким жерлом; модель цієї гармати згодом була на всесвітній виставці в 1867 р. Оця дорогоцінна гармата посилала без усякого зусилля конічне ядро вагою в чотири кілограми на відстань у середньому до шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» володів усіма засобами руйнування. Але цього мало — на борту був сам Нед Ленд, король гарпунників.