6 липня близько третьої години пополудні «Авраам Лінкольн» обійшов на відстані п’ятнадцяти миль на південь той самотній острівець, ту скелю, загублену на краю американського континенту, якій голландські моряки дали назву свого рідного міста — мис Горн. Шлях повернув на північний захід, і наступного дня гвинт фрегата почав нарешті пінити води Тихого океану.

— Пильніше дивись! Пильніше дивись! — повторювали матроси «Авраама Лінкольна».

І вони дуже пильно дивилися. Нагорода в дві тисячі доларів спокушала всіх, і очі та біноклі не відпочивали й хвилини. Вдень і вночі всі вдивлялися в поверхню океану, і нікталопи — люди, що бачили вночі так само ясно, як і вдень, — легко могли виграти премію.

Щодо мене, то, хоч грошова нагорода майже не спокушала мене, я все ж уперто вдивлявся в море. Приділяючи лише кілька хвилин обіду і кілька годин сну та залишаючись байдужим до спеки чи до зливи, я не покидав палуби корабля. То перехилившись через поручні носа, то спираючись на борт корми, я жадібно пожирав очима піняві гребені хвиль, якими білів океан аж до краю обрію. І скільки разів мені доводилося поділяти хвилювання офіцерів та екіпажу, коли який-небудь примхливий кит піднімав над хвилями свою чорнувату спину! Палуба фрегата вмить заповнювалася народом. З нижніх кают ви бігали натовпом матроси й офіцери. Кожний, важко дихаючи, напружуючи зір до болю, стежив за рухами кита. І я дивився до того пильно, що рискував пошкодити собі зір і осліпнути. Консель, завжди флегматичний, говорив мені спокійно:

— Коли б ласкавий пан менше витріщав очі, то він бачив би набагато краще.

Проте дарма хвилювались! «Авраам Лінкольн» повертав убік і прямував до поміченої тварини, але вона виявлялася простим китом або звичайним кашалотом і одразу ж зникала під тисячі проклять!

Погода однак була сприятливою, і плавання проходило в найкращих умовах. По суті, тоді йшли дощі, бо в австралійському поясі липень відповідає січню в Європі; але море було спокійне, і його легко можна було оглядати на значному просторі.