Тимчасом мене дивували маневри фрегата. Він рятувався втечею замість атакувати чудовисько. Фрегат опинився в становищі переслідуваного, хоч сам повинен був переслідувати. Я зробив це зауваження капітанові Фарагуту. Його обличчя, звичайно безпристрасне, виразило незрозуміле здивування.

— Пане Аронакс, — відповів він, — я не знаю, з якою страшною істотою маю справу, і не хочу безрозсудно рискувати фрегатом у такій темряві. До того ж як атакувати невідоме, як від нього захищатися? Почекаємо до світанку, і тоді ролі зміняться.

— У вас більше немає сумніву, капітане, щодо природи тварини?

— Ні, пане. Очевидно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Можливо, — додав я, — до нього так само не можна наближатися, як до гімнота

— Справді, — відповів капітан, — якщо він володіє нищівною могутністю, то це, безперечно, найстрашніша тварина, яка будь-коли з’являлася на землі. Ось чому, пане, я мушу бути на сторожі.

Протягом усієї ночі екіпаж був на ногах. Ніхто й не думав про сон. «Авраам Лінкольн», не маючи змоги суперничати з нарвалом у швидкості, зменшив хід. У свою чергу нарвал, наслідуючи фрегат, плавно погойдувався на хвилях і, здавалося, не думав покидати поле битви.

Однак близько півночі він зник, або, висловлюючись точніше, погас, як величезний світляк. Може, він утік? Цього слід було швидше боятися, ніж сподіватися. Але о першій годині без семи хвилин почувся оглушливий свист, схожий на шум води, яка з величезною силою виривається вверх.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я були в цей час на юті, жадібно вдивляючись у непроникну темряву ночі.