— Це просто скупчення фосфоресціюючих організмів, — вигукнув один з офіцерів.
— Ні, пане, — заперечив я переконливо. — Ніколи фолади або сальпи не давали такого сильного світла. Це світло за своєю природою, безперечно, електричне. А втім, дивіться, дивіться! Воно переміщується! Воно рухається вперед, назад! Воно швидко прямує на нас!
Загальний крик пролунав на палубі фрегата.
— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Ліво руля! Задній хід!
Матроси кинулися до руля, механіки — до машини. Наказ було негайно виконано, і «Авраам Лінкольн», повернувшись наліво, описав півколо.
— Право руля! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.
Накази ці були виконані, і фрегат почав швидко віддалятись од джерела яскравого світла.
Я помилився: він хотів віддалитись, але надприродна тварина наближалася вдвоє швидше.
Ми затамували подих і стояли нерухомо, не вимовляючи й слова більше від подиву, ніж від страху. Тварина наздоганяла нас, ніби жартуючи. Вона обігнула фрегат, що рухався із швидкістю чотирнадцять вузлів, і обдала його своїми електричними променями, ніби світловим пилом. Потім вона віддалилася на дві чи три милі, залишивши за собою фосфоричний слід, схожий на клуби пари, які викидає локомотив експреса. Раптом із темних країв обрію, куди воно відступило, щоб узяти розбіг, чудовисько миттю з страшною швидкістю ринуло до «Авраама Лінкольна», різко зупинилося на відстані двадцяти футів од нього і погасло. Воно не занурилось у воду, бо тоді яскравість світла зменшувалася б поступово; воно раптово погасло, ніби джерело, яке розсипало це проміння, миттю вичерпалося. Потім воно з’явилося з другого боку корабля, чи то обігнувши його, чи то прослизнувши під його кілем. Кожної миті могло статися зіткнення, яке повинно було мати для нас фатальні наслідки.