Знову покликали інженера.

— Ви довели тиск пари до максимуму? — спитав його капітан.

— Так, капітане, — відповів інженер.

— До скількох атмосфер?

— До шести з половиною.

— Доведіть до десяти.

Це був надто сміливий наказ. Так не могли б сказати навіть на Міссісіпі, прагнучи випередити конкурента.

— Конселю, — сказав я моєму славному слузі, який стояв поруч мене, — чи знаєш ти, що ми, напевно, злетимо в повітря?

— Як буде завгодно панові, — відповів Консель.

Я повинен признатися, що мені подобалася така сміливість капітана.

Тиск пари був доведений до вищої точки. Кочегари засипали вугілля на колосники. Вентилятори втягували цілі потоки повітря в топки. Швидкість «Авраама Лінкольна» зростала. Його щогли тремтіли до самої основи, і клуби диму ледве проривалися крізь надто вузькі для них труби.

Вдруге кинули лаг.

— Ну, стерничий, скільки? — спитав капітан Фарагут.

— Дев’ятнадцять і три десятих милі.

— Посильте ще вогонь!

Інженер покорився. Манометр показував десять атмосфер. Але кит, мабуть, теж «розвів пари», бо без найменшого зусилля робив дев’ятнадцять і три десятих милі на годину.

Яка погоня! Ні, я не можу описати хвилювання, що охопило всю мою істоту. Нед Ленд з гарпуном у руці стояв на своєму посту. Кілька разів тварина дозволяла фрегату наблизитися до себе.

— Ми наздоганяємо його! Наздоганяємо! — кричав канадець.

Але тієї миті, коли він готувався кинути гарпун, китоподібна тварина віддалялася з швидкістю принаймні тридцять миль на годину. І навіть коли фрегат летів з максимальною для нього швидкістю, кит, ніби знущаючись, обійшов навкруги нього. Крики люті вирвалися з грудей екіпажу.