Опівдні ми були на тій самій відстані од нарвала, що й о восьмій ранку!

Капітан Фарагут вирішив тоді вдатися до інших засобів.

— Ах, так! — сказав він. — Ця тварина пливе швидше, ніж «Авраам Лінкольн»? Добре! Подивимося тепер, чи втече вона від нашої конічної картечі? Боцмане, канонірів до носової гармати!

Гармату на баці негайно зарядили і навели. Постріл пролунав, але ядро пролетіло на кілька футів вище кита, що перебував на відстані півмилі.

— Іншого, вправнішого! — крикнув капітан, — і п’ятсот доларів тому, хто влучить у пекельного звіра.

Старий канонір з сивою бородою, — я як зараз бачу його, — із спокійним поглядом і холодним обличчям, підійшов до гармати, встановив її і довго цілився. Пролунав гучний постріл, супроводжуваний криками «ура». Снаряд влучив у ціль, ударив у тварину, але не прямо, а ковзнув по її опуклій поверхні і впав милі за дві в море.

— Хай йому чорт! — вигукнув люто старий канонір. — Цей негідник покритий шестидюймовою бронею!

— Прокляття! — крикнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, сказав:

— Я переслідуватиму звіра доти, поки фрегат не злетить у повітря!

— Правильно, — відповів я. — Ви маєте рацію! Можна було сподіватися, що тварина знесилиться, що вона не буде такою байдужою до втоми, як парова машина. Але нічого подібного. Години минали, а вона не виявляла ніяких ознак утоми.

Однак треба сказати до честі «Авраама Лінкольна», що він боровся з невтомною впертістю. Я гадаю, що цього злощасного дня, 6 листопада, він пройшов відстань принаймні в п’ятсот кілометрів. Але настала ніч і оповила темрявою схвильований океан.

Тоді я подумав, що наша експедиція закінчилася і що ми ніколи вже не побачимо цієї фантастичної тварини. Проте я помилився.

О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора електричне світло з’явилося знову на відстані трьох миль під вітром од фрегата, таке ж чисте й сильне, як і минулої ночі.