Щоправда, я не дуже перелякався заворушення серед ведмедів, бо до мене добратися вони не могли. Я був від них на п'ятдесятиметровій глибині, а стіни цієї прірви гладенькі, як дзеркало, лише де-не-де вкриті гострими крижаними шипами.

Проте якесь дивне молодецтво спонукало мене рискнути піднятися машиною на міст. Я гадав, що зможу знову приборкати ведмежий рід. Засобів для цього в мене було достатньо. А саме — хлороформ, лампа з сліпучим сяйвом, шматки м'яса.

Та коли я піднявся на міст, то враз утратив усяке бажання втихомирювати ведмеже плем'я. На освітленій верхній плиті, яка, власне, була широкою галереєю прірви, принаймні сотня білих ведмедів гризлася між собою, а поміж ними метлялася ціла зграя нахабних голубих лисиць. Тут зчинилася така буча, що в мене зникло будь-яке бажання втручатися в неї. Навіть уже приручені ведмеді знову стали дикими. Не впливало на них і світло лампи, а на розкидані мною шматки м'яса жоден звір не звертав уваги. Це був справжній бунт у тваринному світі. Та один з ведмедів таки впізнав мене. Бідолашна Бебі! Вона не могла взяти участі в боротьбі, бо їй заважали рукавиці. Вона тільки зіщулилася за великою крижаною брилою, на верхівці якої гордо стояв відважний Марципан, шалено відкидаючи донизу кожного заколотника, що дряпався до нього.

Коли Бебі побачила мене на містку, то покинула свій притулок і по карнизу почала дертися до мене.

Помітивши це, Марципан зіскочив з свого престолу й побіг слідом за своєю дружиною, а за ним кинулися переслідувачі. Всі разом наближалися до містка.

«До добра це не доведе!» подумав я і швидко пустив підйомника в прірву.

Тільки-но спустився я на п'ять метрів, як Бебі стала вгорі на містку і так благально подивилася на мене своїми сумними очима, що я зупинився. Бебі не вагалася довго і зіскочила з моста. Побачивши, що рукавиці заважають їй вчепитися за машину, я допоміг ведмедиці — вхопив за шкіру на шиї та підтягнув до себе.