Але навіщо мені піклуватися про майбутнє? Навіщо тут, у краю вічної зими, я, оточений дикими звірами, похований в глибинах льодових нетрів, буду зазирати на багато років уперед? На що мені сподіватися? Які надії ще живуть у мені?
Ті надії, що їх плекають моряки, які зазнали аварії. Отож і я сподівався, що, можливо, моїм товаришам пощастить повернутися додому. І можливо, вирушить нова експедиція в північні краї і розшукає кинутий «Тегетгоф». Дослідники там знайдуть пляшку з запискою, в якій написано, що я не загинув, що я тут. А ще я можу визволитися звідси й повернутися на корабель. Можу, можу… хто знає, що може ще трапитися?
Я хочу жити.
Володаря не дозволено з’їсти
Тільки пізніше я побачив, до якої колотнечі нагорі спричинилося моє куховарство. З усіх тварин ведмідь має найгостріший нюх. За цілу милю він чує, коли китолови витягують здобич і лишають м'ясо на кризі. Тож ведмеді не могли не почути, що я на дні печери готую такі лакомі страви.
Поки на дні печери я трудився на благо людства (я тут був його єдиним представником), серед білих ведмедів вибухнув заколот. Коли я вибрався з прірви, то побачив, що всі ведмеді гризуться! Доки доводилося їм тяжкою мукою здобувати кожний шматок м'яса, вони були добрими й слухняними. Та, спробувавши дарового м'яса і завдяки нюхові дізнавшися, що харчів у мене багато, вони почали бунтувати.
До печери увірвалися знадвору всі дикі, грабіжницькі племена, і моїх уже приручених ведмедів прогнали від добутого з льоду мастодонта. Не допомогло й те, що я почав видзвонювати тривогу об льодові стовпи.