— Хто там?

— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег.

Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

— Ввімкни світло.

— Мені воно не потрібне.

— Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

— Ти п’яний? — запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілколі. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку. Його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина.

Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку холодними вологими пальцями. Через якусь хвилю дружина знов озвалася:

— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?

Він щось пробурмотів.

— Що? — перепитала вона.

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.

Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілред злякано скрикнула. Йому ж здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина промовила до нього, говорила щось довго-довго, про те про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.

Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілред забере руку, долоня буде волога.