Пізніше, вночі, він подивився на Мілред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілред знову сиділи “Черепашки”, і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.

Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи “Черепашка”, щоб уночі розмовляти з дружиною, шепотіти їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?

Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце зараз потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п’яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка ні про що не здогадалися.

— Міллі!.. — прошепотів він.

— Що?

— Не лякайся! Я лише хотів запитати…

— Ну?

— Коли ми зустрілись? І де?

— Для чого зустрілися? — здивувалася вона.

— Я хочу сказати… коли ми зустрілися вперше?

Він знав, що зараз Мілред збентежено супить брови в пітьмі. Він розтлумачив:

— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?

— Це було… — вона затнулася. — Не знаю.

Він похолов.

— Невже не можеш пригадати?

— Це було так давно…

— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!

— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюся пригадати. — Вона засміялась якимсь дивним, верескливим сміхом. — Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілися зі своїм чоловіком! А він теж забув…