“Ти надто самовпевнена”, -відповідав “двоюрідний братусь”.

“А чого це ти злостишся?”

“Хто злоститься?”

“Ти, хто ж іще!”

“Я?!”

“Ти просто казишся!”

“Чого б це мені казитися?”

“А того!”

— Гаразд, — кричав Монтег. — Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!

— Вони… — казала Мілред, — …розумієш, вони… ну, посварилися. Вони часто сваряться, Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя, Так-так, подружжя. А що?

А коли не три стіни “телевізорної” кімнати, до яких Мілред мріяла додати й четверту, тоді це був відкритий автомобіль. Мілред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, І вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. “Стишуй швидкість до мінімальної!” — волав він. “Що?” — кричала вона у відповідь. “До мінімальної, до п’ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!” — “Що?” — пронизливо кричала вона. “Швидкість!” — надсаджувався він. А вона ж, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п’яти миль на годину, і йому забивало подих.

А коли виходили з машини, у вухах Мілред знов стриміли “Черепашки”.

Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.

— Мілред, — Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха. — Мілред, Мілред!

— Що? — ледь чутно відповіла вона.

Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілред обернеться й побачить його.

Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.

— Мілред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?