— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.

— Про дівчину з сусіднього будинку.

— Про яку дівчину з сусіднього будинку?

— Та про ту, що вчиться в школі, Клариса її звати.

— А, так-так, — відповіла дружина.

— Ось уже кілька днів, а точніше чотири, я ніде її не бачу. Ти не зустрічала її?

— Ні.

— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.

— А, тепер я знаю, про кого йдеться.

— Я так і думав, що ти її знаєш.

— Вона… — сказала Мілред у темряву.

— Що вона? — запитав Монтег.

— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.

— Кажи тепер. Що з нею?

— її, здається, немає. -Немає?

— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.

— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.

— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона потрапила під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.

— Ти певна?

— Ні. А втім, так. Певна.

— Чому ти мені досі нічого не сказала?

— Забула.

— Чотири дні, — повторив він пошепки.

Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.

— Добраніч, — нарешті сказала Мілред.

Почувся тихий шурхіт — Мілред обмацувала подушку. Електронний наперсток ворухнувся під її рукою, наче коник, знову задзижчав у її вусі.

Монтег прислухався — його дружина стиха наспівувала.

За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.

“Механічний пес, — подумав Монтег. — Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно…”