— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?

Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужоликих чоловіків, що, розмовляючи, ганяли сигарети з кутка в куток рота. Але то була інша Мілред, то була Мілред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій теперішній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.

Мілред сказала:

— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.

— Ат, байдуже.

— Машина “Фенікс”, у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.

— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтег.

— Еге ж, брандмейстер Бітті.

Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.

— Впусти його. Скажи, що я хворий.

— Скажи сам! — Мілред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли” — і замовк.

Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.

— Вимкніть отих “родичів”, — мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.

Мілред вискочила з кімнати. Галас у вітальні вщух.

Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив оковану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.