— Ось надумав завітати, провідати хворого.

— А як ви здогадалися, що я хворий?

Бітті посміхнувся своєю звичайною усмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі, мов цукор, зуби.

— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.

Монтег підвівся і сів у ліжку.

— Ну що ж, — вів далі Бітті, — хай вам буде відпустка на ніч.

Він вивчав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано “Гарантовано мільйон спалахів”. Механічно бавлячись нею, він видобував і гасив вогопь, кидав кілька слів, знов клацав, дивився на кволий вогник, і знов гасив, пихкав димом і розглядав, як він тане в повітрі.

— Коли ви одужаєте?

— Завтра. Може, післязавтра. На, початку наступного тижня.

Бітті знову пихкнув димом.

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пф-ф… Лише брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи. Пф-ф… Зараз я вам дещо втовкмачу.

Мілред засовалася на стільці. Бітті влаштувався зручніше і помовчав, збираючись на думці.

— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалося, де й коли. Почалося, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; усе стало масовим.

Монтег непорушно сидів на постелі.

— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті далі. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тісно від ліктів, очей, ротів, населення подвоїлося, потроїлося, почетверилося. Обсяг фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певної норми, розумієте?