Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…

Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…

Так було до того випадку, КОЛИ…

(Євка скривилась і на мить відсунула листа - вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так законно… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).

… випадково,

незбагненно,

неочікувано Той пропав.

Самовільно,

стихійно,

нахабно.

Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.

Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…

Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.

Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.