Його очі дивилися на безглузду ляльку.

Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.

Нарешті прийшов біль.

Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:

ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!

Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.

А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.

"Привіт. Це Той. Інший.", - сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. "Що, шум? А голосів ти не чуєш?" - шпинила вона. "Ага, шиза активізується", - не упіймався Даня. "Ну дивись…"

І вервиця прожитих спільно днів за якийсь місяць по цій розмові. Все ковзнуло до залізничної банальності: спогади вкупі з чужими оповідями в журналі… все-все через запацяне скло псевдокупейного вагону. Бруківка чужого міста, бані сірого костьолу, мужик, що сцяє на стіну, згадка про Андруховича, станція Підзамче, станція нотаріус, все швидше і потворніше міняється місто, все кволіше ялозиться по вікні… І венозно-ліловим тлом тому всьому - думка про Даню. Чуттєвий спогад, що за якесь століття скінчиться фатальної сили оргазмом. Fatality. Даня любив це слово. Боже, які дурні діалоги веде якась маман з дитиною: "Ряську кушают кури, уткі", - "А гріби вабщє палєзни?", - "Вся єда палєзна!", - "Даже мухамори?!", - "Для животних - да…"

Самі ви животні. "Покуштуй з нами мухоморів". Фраза була взята з хорошої пісні хороших хлопців, і ніхто їй не здивувався в житті. так як не здивувався й карпатському шаманові, що його Євка вигадала торік, наслухавшись етнічного психоделу. Все-привсе мало існувати. І шаман (чи, точніше, відьмак), що гостив їх мухоморами, і бозна-що за істота в кущах з достеменною вагою смерті, і нескінченні хащі з голосами забутих людей…