Ліву частину костьолу займав генералітет. Представники бундесверу нетерпляче тупцювали, чекаючи початку богослужіння.

Праворуч, тиснучи один одного животами, стояли керівники міністерств і цивільних відомств. Тим було найгірше. Старанно випрасувані фраки давно втратили свій вигляд у жахливій тисняві.

Численні репортери й фотокореспонденти примостилися в найнеймовірніших місцях: вони висіли на колонах, балансували на спинках крісел, двоє зачепилися за люстру і, здавалося, ширяли в повітрі.

Серед такого пишного зібрання два винуватці цієї події, почесні громадяни міста Касселя пани Еріх Шлезке і Отто Брунцлау боялися навіть підняти руку, щоб витерти струмочки поту, що бігли з їхніх розпалених лобів.

Отто розгублено озирався навкруги, то стаючи навшпиньки, щоб краще розгледіти товсті потилиці кардиналів, то намагаючись перелічити ордени на грудях у якого-небудь генерала.

Шлезке за своїм звичаєм думав. Думав про мінливість долі, з ласки якої він ще тиждень тому сьорбав прісну й прогірклу тюремну юшку, а тепер один із небагатьох кассельців удостоєний честі бути присутнім на урочистому богослужінні над металевими мощами нового, 995-го католицького святого Кролліціаса Карельського.

Службу повинен був правити епіскоп баварський. Всі з нетерпінням чекали виходу його преосвященства. Одним хотілося швидше побачити завершення сенсації, яка останній тиждень вирувала на сторінках усіх західнонімецьких газет. Іншим хотілося вийти на свіже повітря. Але більше за всіх хвилювалися кореспонденти. Не пізніше як через годину фотографії церемонії повинні бути в редакціях вечірніх газет!

Гомін, що панував у соборі, став особливо сильний, коли перевалило за сьому.

Кореспонденти почали перегукуватися. Вгорі загримів, перекриваючи інші звуки, могутній бас репортера баварського радіо.