— К-к-кинь, — радив приятель, — ш-ш-ш-шахраєм м-м-менше, шахраєм більше…

— А що зробить мені епіскоп за такий улов? його преосвященство відірве мені голову! Ну й собаче життя!..

Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» Отто Брунцлау був цілеспрямованою людиною. Дванадцять років щоденно вранці втовкмачував своєму учневі Кривому Віллі улюблену пісню «Ах, майн лібер Августін». До 1961 року Віллі, облізлий і змарнілий папуга, прозваний Кривим, бо він і справді був такий, навчився видобувати з півдюжини гортанних звуків, у яких подобу відомої народної пісні можна було вловити тільки за допомогою буйної фантазії.

Одного разу, прокинувшись уранці, Віллі загорлав сам, без звичних улесливих умовлянь і шантажу конопляним сім’ям. «Лібррр Аггг…»

Отто вирішив, що курс навчання закінчено і можна пожинати плоди своєї праці.

По-перше, він назве тепер свою пиварню «Співи папуги». Це вже не якесь там «шумовиння», що його вигадав дідусь, старий Герман Брунцлау. А небіжчик, як відомо, не страждав від надмірної уяви. По-друге, зважте, скільки відвідувачів рине в його, Отто Брунцлау, пиварню, щоб побачити дивовижного птаха. Отто Брунцлау тонко розумів, що таке реклама!

І все це було чудовим приводом до того, щоб відкопати бочку бамергського пива, яку Отто закопав п’ять років тому на своєму дворі. Навіщо закопав? Адже хто розуміється на пиві, той не питиме гонноверське холодне і бременське тепле, той не стане здувати піну з кухля темного баварського і, звичайно ж, близько не підійде до барильця бамергського, якщо не буде впевнений, що воно не пролежало в землі не менше трьох років, але й не більше семи.

Ось чому липневого ранку 1961 року Отто Брунцлау, взявши заступ, подався на задній двір, де було закопано завітне барильце. Відмірявши на око п’ять метрів од стіни зруйнованого гаража, Отто почав копати. Хвилин десять він старанно довбав землю. Вже утворилася чимала яма, а барильця все не було. Брунцлау аж зажурився, вирішивши, що помилився, та раптом заступ виразно об щось дзенькнув.