— Є, ось воно, — зрадів Отто, — за обруч зачепився!

Та коли шматок глини одлетів і щось блиснуло тьмяним срібним блиском, Отто по-заячому скрикнув, затуливши обличчя руками. Він чекав, коли пролунає вибух. Але навколо було тихо.

— Ма-а-арто, — жалібно покликав Брунцлау дружину, — Марто! Треба повідомити в поліцейське управління, тут лежить снаряд!

З кухні вилетіла Марта й втупилася в чоловіка.

— Марто, — прошепотів той, вражений раптовою думкою, — це не снаряд… Я, здається, знайшов скарб.

За кілька хвилин забруднене й спітніле подружжя відчистило од глини чималу частину знахідки. Ще кілька гарячкових гребків — і перед ними з’явилося людське вухо.

Вони знайшли скульптуру! З срібла! З платини! Сто тисяч! Мільйон марок… Ух…

Невдовзі відкопали голову скульптури. Отто, обриваючи гудзики, стягнув із себе в’язаний жилет і витер коштовну знахідку. Обличчя скульптури засяяло справжнім тьмяним блиском. Отто, примруживши одне око, глянув на ц£ обличчя і завмер. На нього, страждально скрививши рот, дивилася жахлива, дивовижна фізіономія…

Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» був не досвідчений у мистецтві, але вже те, що він побачив, виявилося цілком достатнім, щоб зрозуміти: це зображення небіжчика.

Годинник на ратуші хрипко пробив дванадцять ударів. Це вивело Отто з заціпеніння.

— Закопати, негайно закопати, а то відберуть, — зашепотів він.

— Негайно ж, — погодилася практична Марта і, вгамовуючи незрозумілий страх, здавленим голосом запропонувала: — Вночі відкопаємо, вивеземо в Гамбург і продамо американцям.

— Герр Брунцлау! — почувся раптом деренчливий тенорок. — Герр Брунцлау! Що я роблю? Я шукаю вас. І що я думаю? Я думаю, чому вас немає на місці. Хіба це може не дивувати? Ні, це не може не…

— Іди швидше, — шепнув Отто дружині, — це Шлезке…