Розмова точилася навколо нової економiчної полiтики, сiльських новин. Коваль довiдався, що Петро Кирилович iз своєю ланкою овочiвникiв минулого року заслужив медаль на Виставцi народного господарства i цього року теж готує експонати, що Василева Оля теж працює в його ланцi, а Лiда - в бухгалтерiї колгоспу, що Василь Кирилович - депутат сiльської Ради, i тiльки його, командира добровiльної дружини, побоюються виселчанськi хулiгани.

Цi розмови мало цiкавили Олю. Вона не зводила очей з полковника, кожної хвилини чекаючи, що вiн заговорить про справу, заради якої приїхав. Проте Коваль поки що не зачiпав цiєї теми.

- Дмитре Iвановичу, що ж нам тепер робити? - зрештою не витримала вона. - Хоч з хати Василю не виходь... А вiн ночами рейдує у полi, ловить злодiїв! Та й коли удома - все одно на душi неспокiйно. Я й не сплю тепер, усе прислухаюсь: миша зашарудить пiд пiдлогою полохаюсь, вiтер шибки поторгає - менi нiби хтось ходить пiд хатою... Поки ви не взнаєте, хто це загрожує Василю, менi спокою не буде.

- Ой Олю, не знав, що ти у мене така полохлива, - бiлозубо засмiявся чоловiк. - Дуже добре, що ви приїхали до нас, ваших землякiв, - звернувся вiн до Коваля. - Ми радi вам i гордi, що саме у нас зупинилися, - продовжував трохи пишномовне, певно, ховаючи за цим свою нiяковiсть, - але отой папiрець - Олинi страхи - дурний жарт, не бiльше, пiдкинув хтось, щоб посмiятися з мене. Не звертайте на нього уваги, вiдпочивайте, купайтеся, рибальте, дихайте чистим, рiдним повiтрям. Ось днями вiдкриється сезон, поїдемо на качок... Я навiть радий, що пiдкинули оте дурне, бо iнакше хiба побачили б вас тут, - усмiхнувся вiн.

- Нi, нi, Василю! - схопилася Оля. - Це не жарти. Так i товариш полковник вважає, коли згодився приїхати. Справдi, Дмитре Iвановичу? - благальне глянула жiнка на Коваля.