- Що ж з тобою, братухо?

- Хiба не бачиш: ослiп.

- Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку!

Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата.

- Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi?

- Та болять.

- До санбату витримаєш?

- Витримаю.

- Ото й добре. Гляди, отут виїмка.

Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала:

- Не плач, од мила очi зiркiшими будуть...

А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя.

З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як сказав Андрiєвi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею.

Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам, мов рiдний батько, стежив, як Андрiєвi накладали пов'язку на очi i як потiм його влаштовували в лiжковi.

Андрiй запам'ятав руки професора - вони були великi, м'якi i вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.

Через день його повели на перев'язку.

- Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, - попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi.

Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев'язочної, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, здається, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат - чи застебнутий як слiд.

- Ну, як ми себе почуваємо? - запитав професор Андрiя.

Лiве око болить, рiже. А праве заспокоїлося.

- Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, - сказав професор. -Карцева, знiмiть пов'язку.

Чиїсь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрiєвої голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi її подруги, спостерiгаючи, що буде робити їхня товаришка.