- Ну, як же це так? - знiяковiв Андрiй.

- Дуже просто. Я вас лiкувала.

- Ви Карцева?

- А ви Андрiй Коваленко?

- Ну, це всi знають.

- Мене теж усi знають.

- А чому ж я не знав?

- Так сталося. Можливо, це й краще.

- Ну, гаразд. Ви - Карцева. А як вас звати?

- Так i звiть - Карцева.

- А коли я не хочу?

- Не хочете - як хочете.

Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

- Так ми й розлучаємося, не познайомившись,- з жалем сказав Андрiй.

- Ми ще побачимось,- пообiцяла йому дiвчина.

- Завтра я виписуюсь з госпiталю.

- Правда?

- На жаль, правда.

- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.

- Це правда?

- На жаль, правда,- засмiялася вона.

- Чому ж на жаль?

- Там побачимо! - махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

- Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

- Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...

Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

цю вiн хотiв приховати.

- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,- сказав вiн.- Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.

- Куди саме? - поцiкавилася Карцева.

- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

- Менi що? Проводьте!

- Не треба сердитися,- сказала вона.- Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.