- А як? - жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.

- Катя. Вам подобається?

- Дуже.

- Так я й повiрила! - засмiялася вона.

- Чесне слово.

- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?

- Ганна.

- Хто ж вона - ця Ганна?

- Моя мати.

- О, та ви серйозна людина?

- Дуже.

- Я боюся серйозних людей.

- А хiба я страшний?

- Нi. Навпаки.

- Тобто я зовсiм не страшний?

- Теж нi.

- А яснiше?

- Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.

- Ви ж сказали, що знаєте мене давно.

- Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.

- Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.

- I тiльки?

- Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.

- То не я.

- А хiба я кажу, що то ви?

- Ми говоримо дурницi,- сказала Катя.- I це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвилини вiдходить ваш поїзд.

Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водночас замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу.

На вокзалi їх вразили людське сум'яття, колотнеча, гамiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, старезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хотiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся?