- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!

А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:

- "Юнкерси"!

Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн їх ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцiї, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрiєвi захотiлося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцiї, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля самої колiї й нiде не кiнчалася, побiгли вперед.

- По вагонах! - знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно.

"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.

- Стiй! Куди? - пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. I чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. - Не смiй бiгти. Там смерть.

- Пустiть мене! - закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надiї на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.