Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,— обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість. При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,— мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною “артеріосклєрозою” демократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад “політичної свободи” до повного абсурду! Повоєнна ситуація, виповнена міжнародними конфліктами, загостреною, політично-соціальною боротьбою і господарською кризою, кинула народи світу у розпучливе положення. Невдоволення з існуючого стану речей обертається у потужні підривні революційні рухи. Сучасність вимагає рішучого перегляду усієї системи суспільного існування. Але — як доказують події — годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи. Ще як ніколи роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє, розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: “свобода, рівність, братерство”…Так витворився стан, відомий, під назвою кризи демократії.
