Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно. Механічно поступаючи наперед і поширюючись кількісно, демократія водночас розкладалася внутрішньо. Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі не годні зрозуміти, провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише “сліпим, реакційним і розкладовим силам…”
Фатальність її долі виявляється насамперед в неспівмірности її кличів з практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів—демократія другою рукою штовхає ці народи на “вістря ножа” твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту. Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру у свою місію вона чим далі, тим все виразніше стає “човном”, що, йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і, здійсненим стають все більш гострішими і нестерпимими. Не виказуючи потрібної активності для погамовання відосередніх сил, що підточують її власний організм, демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність І творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільності і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк ділати його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями, машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагане найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби. Криза демократії в значній мірі викликається і посилюється труднощами сучасної доби. Нові ідейні і політичні рухи, це насамперед реакція на витворений демократією безнадійний стан.