Також особисту й громадську свободу, що її демократія виводить із засадничого признання абсолюціях цінностей і вроджених прав людини, соціалізм трактує, як умовні вартості, що вимірюються й залежності від класових ознак. Та частина суспільства, що не належить до пролетаріату, виключається з приналежних пролетаріатові норм права і свободи; їй лишається або самій перетворитися в пролетаріат, або згинути.
Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну Організацію народів лише за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтернаціонального, бездержавного суспільства – соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю — заперечуючу засади демократії — диктатуру соціалістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу ділання, поглядів, почувань життя людини — є основним, краєкутним каменем цілої соціалістичної концепції. Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціалістичної доктрини — московського комунізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаціонал, що складається із соціалістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів — також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціалісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з другого — угодовством декого з них супроти капіталістичної буржуазії. Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріалізоване тло демократії, соціалізм все ж спромігся надати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час робила станова монархія.